Лаудація на честь Оксани Забужко

Лавреатки Нагороди ради міста Кракова ім. Станіслава Вінценза, 2022

Життя і література відбиваються одне в одному.

Думаючи про це, я бачу Станіслава Вінценза біля радіоприймача у своєму домі, на його найбезпосереднішій гуцульській батьківщині, пам’ятної неділі 17 вересня 1939 року, як він слухає сповіщення про те, що совєти увійшли до Польщі, щоб — за їхніми словами — «запобігти несподіваним ускладненням».

Я бачу Оксану Забужко пам’ятного четверга 24 лютого цього року, ранесенько у Варшаві, яку збудив телефон із дому: «Почалося, мала. Нас бомбардують».

Попереднього дня вона прилетіла до нашої країни презентувати свою останню книжку в польському перекладі — «Планету Полин». Дивним збігом літератури і життя прем’єру заплановано саме на попередній день.

Книжка відкривається картиною четвергового пополудня 15 травня 2014 року на варшавській «старувці», картиною сонячного безтурботного світу, на який Оксана Забужко дивилася, мов крізь стіну сліз. Бо на Донбасі російські найманці саме почали вбивати людей за те, що ті мають український прапор. Письменниця ішла Варшавою, заледенівши від раптового досвіду народження війни, ясного й остаточного усвідомлення, що нова війна саме прийшла на світ, хоча зустрічні перехожі ще нічого про це не знають. З неможливости жодним чином повідомити їм про це народилася ця книжка.

Колись Вінцензові на звістку про совєтів явилося видіння нездоланної стіни, яка мала відокремити його від світу в неокресленому, але певному і перманентному воєнному стані. Ця інтуїція спонукала його до рішення втекти, наступного ж дня, через Чорногору — безкраю, наче хвилястий степ, винесений під хмари — на безпечний закарпатський бік. Так починається інша книжка — запис одіссеї Станіслава Вінценза зі Східних Карпат на західну дугу Альп під парадоксальною назвою «Діалоги з совєтами».

Помічання індивідів, неподатливих на совєтську інженерію душ, об’єднує ці вінцензівські діалоги з письменством Оксани Забужко. Але збігів є ще більше. Ґрунтовна філософська освіта, пантеїстичне відчування світу, його, так би мовити, чудовности. Відчування натури як лона, хоча людина, замість берегти свій біологічний дім, здатна довести його до стану екологічного апокаліпсису. Дослуховування з глибин часу безіменного голосу людських доль у піснях чи в народних переказах. Чуття прадавности, що спрямовує до карпатської вівчарської цивілізації або — за Юрієм Шевельовим — до культурної споріднености України і Румунії. Я міг би перераховувати далі — залюбленість у відступи, висновування з принагідних дрібниць нових і нових оповідей. Бо ж кожне забужківське речення — це мініепопея, а обоє вони є епіками у найфундаментальнішому розумінні. У слові, яке переносить світ, у слові, яке називає, у слові, яке є пам’яттю.

Щодо деяких справ збереглися лише вісті, шептані на вухо, стверджував Вінценз.

В українських справах навіть за це можна було заплатити життям. Тому українці  навчилися мовчати. Совєти не шкодували зусиль, щоб розірвати в Україні всі нитки культурної тяглости, а попри те там, де не мало залишитися нічого, дивовижним чином щось тривало. Якими невидимими шляхами бігло, якими потаємними струмками текло те, чого історія не спроможна занотувати, адже це ані не документ, ані не оповідь, ані не традиція? Що ж це таке? — саме це намагається розгадати Оксана Забужко. Як же так буває, що часто хтось несвідомо несе цей переказ? Як же так відбувається, що навіть коли щось зникає, воно й далі існує? «Що ми? Чиї сини? Яких батьків?» — запитувала вона слідом за Шевченком, відколи в підлітковому віці у відображенні свого обличчя в дзеркалі відкрила бабусину усмішку й батьків погляд. І ламала собі голову тим, із кількох людей складається, що їх не знає і вже ніколи не пізнає.

Пам’яті, впертості, незнищенності, триванню Оксана Забужко присвячує багато уваги у своєму письменстві. А водночас показує, як плекання українських секретів узяли на себе жінки упродовж поколінь, разом із завданням підтримування самої тканини життя. Письменниця збирає ниточки людських доль і тче з них полотно оповідей, виплітає накидку рідної історії, словесний омофор, якщо можна використати порівняння родом із козацьких ікон. Вона є посередницею, речницею українських Пенелоп і Антигон, що роками намарне виглядають своїх чоловіків, батьків, синів чи братів і не можуть їх оплакати.

У кінцевому рахунку ці мовчазні або ледве чутні жіночі «секрети» виявилися тривкішими й тривалішими, ніж гучні чоловічі «наративи». Разом із токсичним чорнобильським ковтком свободи, як говорить письменниця, українки повернули собі голос і першими зважилися виступити проти заклинання совєтською владою катастрофічної дійсности. З цього крику народжувалася українська незалежність і поверталося слово. Сьогодні вільна нація не мусить мовчати. Вона має що розповісти світу — більше, ніж вважалося. Парадокс полягає в тому, що словесне вираження найстрашнішого досвіду людства — дійсности теперішньої війни — знову, здається, буде жіночим завданням.

Тим часом ми нагороджуємо виняткову письменницю, Касандру, яка писала про війну, що назрівала, уже багато років. Література не стільки оспівує, скільки попереджає, повторює Оксана Забужко, порівнююючи письменників із дозиметром, який вичуває те, чого ще не видно. Про власний внутрішній датчик вона говорить, що той пищить уже віддавна, не вмовкаючи.

Вона застерігала нас не тільки від Росії. Вона застерігала нас також від потворного поневолення умів і зради людяности. Від постмодерного релятивізму, який звільняє від відповідальности і який Росія навчилася досконало передражнювати, щоб непомітно втілювати свій зловісний план.

Водночас вона дає нам імпульс до переосмислення останніх тридцяти років. Ми ніби й знали, що Росія — це матрьошка. Але коли після зруйнування совєтської оболонки з’явилася рум’яна бабуся, «західні демократії» привітали її з полегшею, а нам у такому шляхетному товаристві не личило питати: чому в тебе такі великі очі? чому в тебе такі великі зуби? Ми не вміли почути голосу з України, нездатні були його зрозуміти. Лише сьогодні ми бачимо дохлий труп імперії, яка зовсім не відійшла в історію. І усвідомлюємо, що упродовж останніх тридцяти років дуже багато було зроблено, щоб по-новому обґрунтувати її в наших головах. Ми погоджуємося з Вами: сьогодні імперії панують над уявою і пам’яттю, а їхньою зброєю стає культура. Тому роззброєння уявленої імперії є не менш важливим, ніж мілітарна перемога над нею. Тому українці воюють на обох фронтах. На полі бою і в уяві. В цій другій площині ми також мусимо зберегти надзвичайну пильність.

На щастя, до кола Вінценза належали ті, що першими зрозуміли: немає вільної Польщі без вільної України, — Ґедройць, Мерошевський, Осадчук та інші. Через шістдесят років ця істина виявляється набагато місткішою. Немає вже безпечної Центральної Європи без вільної України, безпечного Європейського Союзу, безпечної демократії. Ця війна, як Ви стверджуєте, видавалася вашою внутрішньою справою, а стала справою загальноцивілізаційною.

Облишмо, однак, її на якусь мить і повернімося до Станіслава Вінценза — цього польського шляхтича, зукраїнізованого і оєвреєного саме настільки, наскільки було потрібно, щоб у ньому сплавилися первні його коханої батьківщини. Чеслав Мілош бачив у ньому покровителя специфічного племені, яке розчиняло в наших краях доброчинні ферменти. Ви схожі одне на одного. Польщі у Вас так багато, як жодної іншої країни, окрім рідної. Ви схоже мислите про наш зв’язок, який Вінценз називав побратимством, а Ви — двоюрідним сестринством. Пан Станіслав радів би такій духовній федерації.

Я бачу його широке слов’янське обличчя, лису голову, обрамлену сивим волоссям, посмішку, та руки, розпростерті перед Вами в жесті привітання. Привітання тієї, для кого писання є співпереживанням і співмисленням із іншими, а книжки — способом узятися за руки. Щоби бути поруч і щоб ніколи одне одного не втратити.

І ще одне. Війна вирвала вас обох із дому, з ваших кабінетів, від комп’ютера. Вирвала з батьківщини й викинула у світ, немов у повітря. А однак Вінценз ніколи не був вигнанцем, стверджував Мілош. Навколо нього простиралася земля, обдарована всім необхідним для щоденного захоплення. А що залишається письменниці, окрім однієї валізи? Ви відповідаєте: «Пам’ять. Мова. Запас нерозказаних історій. Не так і мало, насправді.». Але про це ми прочитаємо вже за мить у Вашій найновішій книжці…